У вересні 1939 р., коли гітлерівські війська загарбали Польщу, західноукраїнські землі під виглядом визволення захопила Червона армія. Галичани з хлібом-сіллю і подекуди з синьо-жовтими прапорами зустрічали "братів" зі Сходу. Однак організатори цих зустрічей невдовзі були заарештовані як націоналісти і репресовані. Так, жителі Старого Лисця з квітами зустрічали визволителів, на читальні "Просвіти” вивісили синьо-жовтий прапор. Але коли командир наказав зняти прапор і скинув зі стіни портрет Т.Шевченка та потоптав його ногами, радість у людей зникла і вони почали замислюватись, що то за такі визволителі.

Житель м.Станіслава, член КПЗУ кравець Ф. Баранецький радісно зустрічав Червону армію з червоним прапором, але і він через два тижні був заарештований як троцькіст і скоро загинув.

З перших днів почалася уніфікація державного ладу і управління нових радянських областей, яке здійснювалося жорстокими командними методами. Керівні посади, як правило, займали уповноважені зі східних областей України. Незнання ними специфіки краю, мале залучення місцевих кадрів привели до серйозних порушень радянських законів у галузі податкової політики, хлібозаготівель, колективізації, яка почалася в 1940 р. Ліквідація польської системи управління супроводжувалась засланням службовців, посадників та їх сімей до Сибіру без урахування вини. На січень 1941 р. було переселено 54 832 родини з 586 населених пунктів. Відсутність теплого одягу у незвичних кліматичних умовах, брак продуктів спричинили до того, що смертність спецпоселенців досягла 16%. Епідемії спалахнули у Комі АРСР, Свердловській, Іркутській та інших областях.

Всього впродовж 1939-1941 років в Західній Україні було репресовано 1780 170 осіб.

Протягом 1939-1941 рр. продовжувалися арешти колишніх політичних та культурно-освітніх діячів. Так, у Коломиї були заарештовані адвокати Антон Кузьмич, Іван Могильницький та Іван Новодворський, у Станиславові – адвокати Микола Бих, Юліан Олесницький, у Надвірній–Микола Николайчук, Валеріан Банах, студент права Степан Дунець, учителі Василь Левицький з Драгасинова Снятинського р-ну, Іван Гробельний з Драгомирчан, діячі "Просвіти” М. Качан з Побережжя (загинув 20.03.1940 р. під час слідства), Іван Корчинський, секретар "Просвіти” з Галича  (21.09.1949 р.), С. Деренько з Драгомирчан, селяни Микола та Роман Карп’юки з Тучапів (обидва засуджені як члени ОУН до розстрілу) та багато інших.

До розстрілу були засуджені 31 березня 1941 р. син священика з Угорників (біля Станиславовав) Теофіль Ганушевський, за звинуваченням: член ОУН, військовий керівник окружного проводу ОУН, дочка ґімназійного професора Надія Білобрам з Івано-Франківська, член крайового проводу ОУН, керівник зв’язку між провідниками Остапом Луцьким (центр, Львів) і "Ромбом” на Станиславівщині.

Після урочистого відкриття 1 травня 1940 р. Станіславського історико-краєзнавчого музею був заарештований його директор, колишній сотник УГА, член ОУН Корній Купченко, і був засуджений на 8 років позбавлення волі.

В 1940 р. був вивезений з родиною до Казахстану професор Станіславської ґімназії Д.Ліскевич, а його сина розстріляли,  культурно-громадські діячі міста К.Вишневський, П.Трач та інші. Лише в Косові протягом 1940-1941 рр. було заарештовано 28 осіб, переважно килимарів, і вони не повернулися з місць ув'язнення. Серед них у березні 1940 р. було заарештовано діяча Української соціалістичної радикальної партії, засновника "Каменярів”, голову артілі "Гуцульщина” колишнього січового стрільця Михайла Горбового, який помер на засланні, та колишнього січового стрільця М.Богоноса, члена ОУН Михайла Арсенич з Нижнього Березова.

У перший день війни 22 червня був заарештований викладач старослов'янської мови Станіславського учительського інституту Пашницький Василь Михайлович, родом із с.Вовчинця. Закінчив Львівський університет, працював у Станиславівській українській ґімназії, після визволення очолив обласну бібліотеку, а потім був одним з організаторів кафедри української літератури в учительському інституті. В наступні дні були заарештовані агроном Мирослав Гаврилюк (25.06.1941), його співробітник продавець Мирослав Лущак (24.06.1941) й інші та розстріляні в Станіславській тюрмі. В перші дні війни жертвами сталінських репресій стали академік Кирило Студинський — перший радянський проректор Львівського університету ім. І. Франка, син Каменяра Петро Франко — депутат Народних Зборів.

У 1941 р. перед початком війни були заарештовані члени КПЗУ, колишні в'язні Берези Картузької, завідуючий відділом історії історико-краєзнавчого музею ім. 17 вересня Я.Скаліш і Г.Соколик з Микитинців, поет А.Красовський із с. Рожнів Косівського р-ну, кооператор, діяч радикальної партії, збирач гуцульського фольклору, колишній січовий стрілець О.Манчук із с. Ільців, етнограф і письменник Петро Шекерик-Доників з Жаб'я.

Відомо, що в перші дні війни перед приходом німців у в'язницях Львова, Чорткова, Станіслава, Коломиї, Надвірної без суду були розстріляні політичні в'язні. Тільки в Станіславській тюрмі було знищено близько 1500 осіб. У Дем'яновому Лазі під час розкопок 1989 р. було виявлено останки 532 закатованих. Всього було розстріляно 35 тисяч українців, з них 5 тисяч – у Львові. Зокрема, у Львові загинув уродженець Нижнього Березова Василь Ґеник  (1909-1941) — діяч УСРП, член Головної Ради крайового Союзу української поступової молоді "Каменярі”, співредактор газети "Каменярі”, у Станіславі – колишній сотник Гуцульської сотні, згодом куреня УСС-УГА, пізніше лісничий у Микуличині Гриць Голинський, якого було знайдено у Дем’яновому Лазі і перепоховано у 1989 р. у Делятині.

Отже, встановлений на Західній Україні московсько-комуністичний режим заборонив діяльність усіх політичних партій, культурно-освітніх, спортивних та господарських товариств: "Просвіта", Союз українок, "Луг", "Сільський господар" – і розпочав переслідування національно свідомих українців, в першу чергу членів ОУН. Перші арешти галичан були проведені 20-23  жовтня, 9, 11, 23 листопада та 26 грудня 1939 року. У 1940 р. заарештували членів "Просвіти" І. Мандзюка з Делієва (30.04), працівника кооперації М. Боду, братів Михайла і Юрія Дутків з Делієва (7.05), колишнього вояка УГА С. Дубеля із Блюдників (24.09), члена ОУН В. Бойчука з Підгороддя (18.12) та багатьох інших. Окремі в’язні, просидівши по півроку під слідством і, мабуть погодившись на співпрацю, були випущені на волю. Впродовж січня-червня 1941 р. арешти проводилися майже щоденно. 30 січня 1941 р. було схоплено членів ОУН С.Бойчука і Д.Воробчака з Підгороддя, 15 лютого - М.Козія з Дорогова, Б.Головчака і Л.Заболотного з Суботова, 13 березня - І.Бойчука, В.Михальчука з Крилоса, 18 березня - В.Бабія з Пукасівців, В.Гургулу та О.Довгого з Перлівців, 3 квітня - О.Калиновича з Ганнівців та інших. Більшість заарештованих членів ОУН розстріляли, інших засудили до різних термінів ув’язнення і відправили на заслання. В'язнів, котрих не встигли відправити в табори, перед відступом у червні 1941 р. енкаведисти вивезли в Дем’янів Лаз і розстріляли. Під час проведення розкопок у жовтні 1989 р. на основі виявлених документів і записів на речах встановлено, що тут були поховані Василь Бойків та  Ярослав Гургула (обидва з Бурштина), Микола Корпан (з Делієва), Марія Касюк з Кут, Іван Козьмик з Белелуї (11.04.1941 р. засуджений до розстрілу). Федір Пастушенко з Павлівки   (засуджений 24.04.1941 р. на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах), Михайло Пірус (проживав у Гузієві, заарештований 17.02.1941 р.) обвинувачувався в тому, що був керівником підрайонного проводу ОУН, Ярослав Ухач, рахівник відділення Держбанку в Делятині, заарештований 24.04.1941 р., звинувачення: керівник станиці ОУН). Після втечі більшовиків у Станіславській тюрмі знайшли тіла понад 1500 закатованих, яких захоронили на цвинтарі в центрі міста. На стінах тюремних камер та на в’язничних мисках були виявлені різні написи, що свідчили про незламний дух заарештованих, ненависть до більшовизму.

Написи подають прізвища арештованих, вказують з яких місцевостей вони походять, коли і де були заарештовані, в яких камерах і на якому поверсі сиділи в тюрмі.

Проти багатьох прізвищ зазначено, хто був засуджений на кару смерти, або на який термін тюремного ув’язнення, а також кого з в’язнів транспортом відправили на заслання.     

Із цих написів довідуємося, що в Станиславівській тюрмі сиділи в’язні з таких населиних пунктів : Бабин, Біберка, Богородчани, Болехів, Братківці, Бринь, Васючин, Вербіж Нижній, Видинів, Вороненька, Ворохта, Вовчинець, Гаврилівка, Галич, Глибівка, Глибока, Глушків, Голинь, Городенка. Грабівці, Делятин, Деліїв, Дем’янів Дрогомирчани, Єзупіль, Жаб’є, Жидачів, Желибори, Журів, Заболотів, Загір’я, Заріччя, Іванівні, Ілинці, Ісаків, Калуш, Карлів, Княж, Князівське. Коломия, Камінна, Колоколин, Коростивичі. Коршів, Клубівці, Колоколин, Красноставці, Кути, Лисець, Ліска, Лоєва, Львів, ЛюбківціМайдан. Мартинів, Марківці, Микулинці, Миловання, Микуличин, Мишин, Надвірна, Надіїв, Негівці, Нижнів, Олешів, Перегінськ, Підвербівці, Пороги, Псари, Пукасівці, Різдвяни, Рівня, Рогатин, Рожнітів, Рожнів, Рудники, Русів, Саджава, Семаківці, Снятин, Старий Самбір, Серафимці, Сваричів, Спас, Станиславів, Стратин, Стецева, Спецівка, Татарів, Чемерівці, Тисмениця, Товмач, Товмачик, Тростянець. Тулуків, Тязів, Тяпче, Угорники, Церківна, Цуциків, Черганівка, Чернелиця, Черемхів, Черніїв, Хлібичин, Хмелівка, Хуст, Хотин, Хом’яківка, Шепарівці, Юрівка, Ямниця, Ясінь та десятки інших сіл.

22.03.1940 у Львові заарештовано 20 членів КПЗУ, серед них М. Заяць, М. Голінатий. 

Після війни репресіям піддавалися не тільки учасники національно-визвольних змагань, але і багато невинних людей, які не мали, або мали дуже опосередковане відношення до ОУН-УПА. Здійснювалися численні репресії і на релігійному ґрунті. 11 квітня 1945 в Станіславі були заарештовані єпископи Григорій Хомишин (помер 28.12.1945 у Лук'янівській тюрмі у Києві), Іван Лятишевський, ректор духовної семінарії А. Бойчук та багато інших. У 1946 р. на скликаному за вказівкою КГБ Львівському Соборі УГКЦ була ліквідована, а священики, які не перейшли на православ'я, арештовувалися.

Озлоблене населення жорстокими методами насильства чинило опір. Перша велика хвиля терору на Західній Україні відбулася у 1944-1945 роках. Тоді з близько 90 тисяч армії УПА було знищено чи полонено 72 тисячі та проведена "чистка” серед населення, яке було зв'язане з цим рухом. У цей час загинуло і багато невинних людей. Так, у с. Курові Галицького району 24 серпня 1944 р. було розстріляно понад 40 мирних жителів та спалено половину хат.

За період з 1944 по 1 квітня 1948 р. військовий трибунал по Станіславській області засудив як "зрадників Родіни” в основному членів ОУН-УПА 11 667 чоловік і було виселено 5 072 сім'ї.

Для боротьби з ОУН-УПА використовувалися "истребительньїе” групи ("стрибки”), яких в області було 169 в кількості 2 126 чоловік та спеціальні групи, які діяли під виглядом УПА або боївок СБ. Таких псевдогруп УПА в 1945 р. було 46, а в 1948 - 27.

В 1947 р. з початком колективізації, що супроводжувалась голодом, почались друга хвиля репресій та масове вивезення населення на Сибір.

Третя була спричинена убивством Я. Галана 1949 р. Тоді найбільше потерпіла інтелігенція. Були втрачені національні цінності не тільки в приватних осіб, але і в музеях і бібліотеках. Убивство письменника Я.Галана, якого спочатку теж переслідували, не друкували, і масові репресії з цього приводу можна порівняти з розгортанням терору в СРСР після загибелі Кірова. По справі Галана була безпідставно репресована письменниця Ольга Дучимінська.

За сталінським планом, для освоєння Сибіру за 1947-1953 рр. було вивезено 5,5 млн. українців.

З профілактичною метою без суду і слідства майже з кожного прикарпатського села було вивезено до Сибіру по декілька родин, а з 28 сіл — повністю все населення. Так, с. Селище, що біля Блюдників (тепер Галицького району), було зліквідоване за 24 години.

Ніхто ніколи не буде знати, скільки політв'язнів було вбито, заморено голодом, закатовано у режимних секретних таборах особливого призначення, "психушках”, виправно-трудових таборах. У Гітлера, що скопіював структуру ленінсько-сталінських політізоляторів, було, як відомо, 28 концтаборів, у Сталіна — 162.

Розсекречені тепер документи в архіві громадських організацій (Київ, вул Кутузова, 8), засвідчують, які підступні і жорстокі методи застосовували більшовики, війська НКВС і НКДБ, "истребительниые батальоны” у боротьбі з націоналістичним підпіллям ОУН та УПА, з мирним українським населенням, яке в усому підтримувало борців за Самостійну Україну.

Отже, наведені далеко не повні факти засвідчують, що комуністичний режим в Україні здійснив ряд злочинів, і настав найвищий час його осудити і винних притягнути до відповідальності.

Петро АРСЕНИЧ,

М. Івано-Франківськ, «Просвіта»