Всі знають про реформи Олександра
II, так? Чи не так? А хрін його знає, що то за реформи були. Ця
відповідь
– вдар нижче поясу. Буде добре, якщо хоча б чули, що такі реформи
взагалі були.
Ну, а хто не знає про 1861 р., відміну кріпацтва?
Оце вже, звичайно, знаємо. Фух, слава Богу! Про інші реформи (земську,
судову,
освітню, військову, господарську) я й не буду питати, щоб не
потрястися.
Іван Стрельбицький — видатний європейський картограф XIX століття
Серед видатних географів, картографів та геодезистів
Росії і України особливе місце по праву належить синові українського
народу, картографові, генералу від інфантерії Івану Панасовичу
Стрельбицькому (1828—1900).
ВИНИКНЕННЯ
ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАЛАНОК НА ТЕРИТОРІЇ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Говорячи
про сучасний стан і перспективи розвитку досліджень про українське
козацтво,
мусимо відзначити, що для сучасної вітчизняної історіографії ця
проблема, як, до
речі, й інші проблеми нашої багатостраждальної історії, вимагає повного
відновлення – як у
плані всебічного вивчення, так і в напрямі виявлення аналізу та
публікації
джерел.
Дослідження
історії Південної України другої половини ХVІІІ століття не може бути
повним без вивчення українського козацтва, яке є невід’ємною складовою
частиною Півдня
України.
Роман «Божья Матерь в кровавых снегах» хантийський письменник
Єремей Айпін написав 8 років тому. Доступним для широкого загалу цей
твір став лише зараз — коли творчість автора була висунута цьогоріч на
Нобелівську премію, а відтак санкт-петербурзьке видавництво „Амфора”
видало його трьохтисячним накладом. Найяскравіший твір про визвольну
війну югорських народів з’явився у київських книгарнях.
Черговий наїзд на журнал "Музеї України" Без попередження і пояснень було відлучено від ефіру сайт журналу Музеї
України. Чергова провокація у дусі відсутності цензури і свободи преси?
Вже кілька днів редакція не може зрозуміти, хто то зробив... Особливо,
враховуючи кілька публікацій про мільйонні подарунки, зроблені нашими
владоможцями на міжнародних аукціонах...
Одна історія про
пошуки скарбів породжує іншу. Якось непомітно виникають історичні сенсації, які
мають принципове ідеологічне значення. А все почалося із запрошення на чергову
телезйомку…
Зателефонувала
молода, красива і розумна репортерка Іра Кононенко з телеканалу UBR. Попросила
розповісти байки про те, як ми шукали гігантські скарби. Чесно кажучи, ця тема
вже трохи дістала всю нашу команду. Просто хіт телесезону! Вже легше
перерахувати, де ми про ті скарби не розповідали…
Але, розуміючи
проблеми колег, погодився. Якраз у нас гостює відомий козацький біоенергетик
Юрій Курилех, з яким ми колись весело шукали діаманти Кубанської республіки,
тож вирішили зустрітися біля Софії Київської, де колись ховали цінності князі
та Іван Мазепа.
Це називається — косе щастя дослідника. Днями у
прямому розумінні слова впала на голову з горішньої полиці книжкового
магазину аналітична праця сучасного історика Олега Романька «Брунатні
тіні в Поліссі. Білорусь 1941-45 рік». Автор живе і працює в Криму,
видається в Росії і не приховує своєї неоімперської орієнтації. Але, що
важливо, обмежує її кількома звичними штампами у передмові, а в самій
книзі наводить достатню кількість фактів та документів, що дозволяють
неупередженому читачеві дійти власних висновків.
С кем воевали «красные мстители»? Совсем недавно, листая
книгу волынских авторов Николая Богуша и Григория Павленко
«Ківерцівщина: крізь віки і долі» (Луцк, «Надстырье», 2006), в которой
достаточно глубоко и ярко отображены страницы истории Киверцовского
района Волынской области, буквально споткнулся о строки, посвященные
селу Журавичи. Указывая на соответствующий фонд Государственного архива
Волынской области, авторы сообщают читателю, что в период гитлеровской
оккупации Журавичей фашисты убили здесь «около 50 мирных жителей, сожгли
138 домов, 116 хозяйственных строений». Невольно подумал о той
дьявольской услуге, какую получали и получают наши исследователи истории
из госархивов, где одни документы и до недавних пор находились в
спецхранах, а другие как бы сами ложились под руку. Совсем недавно, листая
книгу волынских авторов Николая Богуша и Григория Павленко
«Ківерцівщина: крізь віки і долі» (Луцк, «Надстырье», 2006), в которой
достаточно глубоко и ярко отображены страницы истории Киверцовского
района Волынской области, буквально споткнулся о строки, посвященные
селу Журавичи. Указывая на соответствующий фонд Государственного архива
Волынской области, авторы сообщают читателю, что в период гитлеровской
оккупации Журавичей фашисты убили здесь «около 50 мирных жителей, сожгли
138 домов, 116 хозяйственных строений». Невольно подумал о той
дьявольской услуге, какую получали и получают наши исследователи истории
из госархивов, где одни документы и до недавних пор находились в
спецхранах, а другие как бы сами ложились под руку.
…Чесно кажучи,
після цієї поїздки, всю ніч снилися черепи невідомих солдат. Неглибокі
розкопані окопи, де застала їх смерть. Прямо в городах хутора Петрівський.
Недалеко від Чорнобильської зони. В епіцентрі жахливих боїв Лютізького
плацдарму. Оті ями, людські кістки, залишки амуніції, яскравий пісок… Можливо,
то і є звичайна і страшна правда про війну? Не ордени, не паради, не
набундючені генерали, ні пропагандистські фільми. Черепи на піску…
Військова археологія стає все більш популярним видом відпусток
У свій вільний час люди різного статусу об’єднується для
того, аби перше – побути на природі, друге – зайнятися фізичним
розвитком і головне – залучитися до історії.
Один такий пошуковий загін наразі працює під Києвом – на місці, більш відомому як Лютізький плацдарм.
Пара металошукачів, лопати та з десяток рук – от і все озброєння
військових археологів. Втім, для досягнення мети цього вистачає.
БИТВА НА СИНЕЙ
ВОДЕ Новый взгляд на историю сражения
Битва на Синей Воде в
1362
году явилась одним из наиболее значительных событий военно-политической
истории
Восточной Европы периода средних веков. Ее последствия имели огромное
значение
для народов, населявших земли нынешней Украины и Беларуси. Однако мало
кто из
наших современников знает что-либо конкретное об этом сражении.
ЗАПРЕЩЕННАЯ ИСТОРИЯ. СОВЕТИЗАЦИЯ ИСТОРИЧЕСКОЙ НАУКИ В УКРАИНЕ И БЕЛАРУСИ 1917
год был священной датой для советской
науки: история жестко разделилась на «до- и послереволюционную». Поэтому
понятие «советская историография» охватывает все работы, напечатанные с
1918 по
1991 год (несмотря на то, что первые десять лет после революции выходило
много
исследований, написанных еще до нее).
Під час визвольних
змагань 1917–1920 років чимало слобожан і донеччан зробили свій вибір на
користь української ідеї
Вважається, що Донецький
басейн найбільш інертний у питанні українського національного
відродження. Це твердження суперечливе: можна назвати десятки імен
славнозвісних українців, вихідців із Донбасу. У війську Української
Народної Республіки 1917–1920 років однією з найкращих частин вважали
створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину
особового складу якого становили донецькі шахтарі.
Козачий рух був
союзником Гітлера. Після війни Черчилль віддав козаків на поталу
Сталіну.
8 вересня 2009 року Архієрейський
собор Руської православної
церкви за кордоном зробив заяву, яка фактично реабілітувала діяльність
тих росіян, котрим довелося воювати в Другій світовій війні проти
сталінізму. В ній зокрема сказано: «У Російському Зарубіжжі, частиною
якого стали в тому числі вцілілі учасники РОА [«Русская освободительная
армия». – Ред.], ген. А. Власов був і залишається певним чином
символом спротиву безбожному більшовизму в ім’я відродження Історичної
Росії». Попри те, що РПЦЗ була нещодавно об’єднана з РПЦ, вона все ж
залишила собі поле для позиції, відмінної від пострадянського
трактування багатьох історичних подій та явищ, характерних для спілки
Кремля й Чистого провулку – резиденції Патріарха московського.
А ми попереджали, що буде інтрига! Ще й
яка! Звичайний геополітичний епізод може перерости у щось дуже несподіване. Якщо
у Лондоні, на третьому за значенням аукціоні Бохамс, саме у цей час, виникає
портрет Гетьмана Мазепи, то це не випадково. Лот №34. І назва торгів говорить
сама за себе – «Російський розпродаж»… Ми почали чекати. І дочекалися. Хоча,
видимої сенсації не відбулося – на офіційних торгах, портрет Івана Мазепи не
купили… Але, не все так просто.
Був серед
наших співвітчизників один дотепник на ім'я
Амінодав Шполянський, більше відомий у біло-еміграційних колах як
Дон-Амінадо – адвокат, поет, мемуарист, який одного разу заявив (без
особливих роз'яснень), що Єлизаветград тримався на трьох китах: вокзалі,
в'язниці, жіночій гімназії («Потяг на третій колії», 1954). Ну, що ж,
як то кажуть, від в'язниці та торби не відмовляйся…
Журнал
«Музеї України» давно перетворився на щось більше, ніж звичайний
культурологічний часопис. Говоримо про це без бравади, просто констатуємо факт.
Мабуть тому, що із спостерігачів, ми давно перетворилися на активних учасників
міжнародного культурологічного життя.
У травні-червні ми це реально відчуваємо.
Першаатака колег-журналістівпочинається десьу кінці квітня. Починаютьшукати теми до Дня перемоги. Щось радимо,
вивозимо до військових музеїв, на ДОТи, на розкопки разом з нашим Музеєм
слідопитів. Після свята - невелика пауза. Потім все починається знову - День
музеїв... Прямі ефіри, ток-шоу, зйомки у сюжетах теленовин, фільмах, круглі
столи... Останній акорд - 22 червня - початок війни.
Журнал "Київський край" вітає! Редакція нового інтернет-журналу "Київський край" вітає своїх читачів! http://kyiv-kray.do.am/ Перед нами стоять дуже прості і водночас складні завдання - інформувати громадськість про життя Київської області! У нас - культорологічна спрямованість! Історія, культура, музеї, туризм, суспільне життя...
То велике
задоволення – презентувати нове культурологічне видання! Знайомтеся – журнал
«Буковинські старожитності» під проводом відомого історика і краєзнавця Степана
Карачко! http://starogit.do.am/
Назва говорить
сама за себе. Історія Чернівців, традиції, архітектура, цікаві документи,
знайдені у забутих архівах… І сучасність. Якісь загострені політичні моменти,
досягнення, здобутки, недоліки… На сторінках нового часопису можна знайти все!
У Кіровограді запалили
свічу пам'яті або «виклик прийнято»…
Свічу пам'яті запалили біля меморіалу
жертвам
комуністичного геноциду - Голодомору, що на Фортечних валах. Присутні,
близько
30 осіб, ушанували пам'ять закатованих голодомором хвилиною
мовчання. Але не обійшлося і без інших
родзинок. Організатори акції, здається не подавали заявки на проведення,
і
знайшлася «добра душа», яка не «приймала участь у голодоморі» і побачившинечисленне зібрання… зателефонувала до міліції. Виклик було
прийнято і
прореаговано.
С
Журнал
«Музеї України» давно перетворився на щось більше, ніж звичайний
культурологічний часопис. Говоримо про це без бравади, просто констатуємо факт.
Мабуть тому, що із спостерігачів, ми давно перетворилися на активних учасників
міжнародного культурологічного життя.
