Выходившая в Ростове-на-Дону
газета «Приазовский край» сообщила об этом в разделе «Хроника» от 5
апреля 1906 года: «С Дальнего Востока вернулся в Ростов один из
настоящих героев Русско-японской войны Иосиф Трумпельдор. Ростовец по
рождению, сын фельдшера местной еврейской больницы, прослуживший верой и
правдой Родине в рядах войск, Трумпельдор был скромным зубным врачом,
пока его не призвали на действительную службу...
А в самому Трояновому торкнулися і легенди про
козака Трояна, дивлячись на занедбаному та пристосованому під випаз кіз
цвинтарі козацький хрест більш близького ХVIIIcтоліття.. На околиці села побачили ще загадковий
не зглажений плином часу кількакілометровий рів на колишньому кордоні між Річчю
Посполитою та Січчю. Як ми ще мало знаємо про рідну землю, по якій ходимо, але
слухаємо байки про «дике поле».
УНІКАЛЬНИЙ ДОКУМЕНТ З ІСТОРІЇ ПІДПІЛЬНЕНСЬКОЇ СІЧІ
У
центральному державному архіві давніх актів Росії (м. Москва) у фонді 7
"Таємна експедиція” зберігається цікавий документ з історії
запорозького козацтва 1760-х років. Це — донос від 8 січня 1767 року
запорозького полкового старшини Павла Савицького П.О.Рум’янцеву на
кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Уперше
документ знайшов серед справ Державного архіву Росії в середині ХІХ
століття російський історик С.М.Соловйов. Він опублікував, без
збереження мовно–стилістичних особливостей оригіналу, 2 уривки з доносу,
який вважав "сильним” і таким, що залишився без наслідків [3; 45].
Пізніше незначного обсягу витяг з документу надрукував історик
Спілкування з ветеранами часто виводить на сенсаційні
відкриття. Нам достатньо прозорого натяку. Розуміючи логіку дуже багатьох
подій, які свідомо замовчуються офіційними істориками, елементарно, через інтернет,
розкопуємо шокуючі факти. Тут все зійшлося за кілька хвилин. Королева Англії,
яка є найбільш респектабельним членом таємного Світового уряду, Комітету 300,
дивна поведінка останнього Генсека ЦК КПРС М.С.Горбачова, розвал Союзу і
діяльність полковника КДБ,
Шановний читачу, думаємо, що для тебе звістка про
вшанування полеглої козацької Вороньківської сотні в бою з більшовицькими
головорізами на ріці Трубіж у 1919 році і встановленням полеглим героям
величного гранітного пам’ятника в Пантеоні Слави села Вороньків, була приємною.
Пам’ятник встановлено ініціативною групою від Товариства Відродження
української нації та з дозволу на це сільської ради Воронькова. Не минуло й
тижня, як, під тиском державної влади, сільська рада приймає нове рішення після
виборів до місцевих рад змінити напис на пам’ятнику і пам’ятній плитті у його
підніжжі. Що ж так стривожило сучасну комуно-олігархічну так звану українську
владу?
Сталін для
українця не може бути прикладом, але нам не завадить повчитися в нього
прискіпливості у виборі авторитетів.
Коли у війну
постала потреба заснувати нові ордени: Суворова, Кутузова, Хмельницького,
Невськог. Дмитрій Донськой, наприклад,
не потрапив у милість до «верховного». Великий князь Московський мав реальну
біографію, що дуже відрізнялася від міфу про нього. Тому й не відбувся орден
Донського…
Ми ж без ліку
ставимо монументи людям із дуже сумнівними заслугами перед українським
суспільством взагалі і перед містом зокрема. Чи заслужив, наприклад, пам’ятника
міський голова, котрий монопольно зосередив у своїх руках усю міську горілчану
торгівлю, котрий без хабара не давав «добро» для будь-якого корисного громаді
проекту? Або задум пам’ятника фельдмаршалу Кутузову, котрий у приватному
листуванні з друзями останніми словами паплюжив місто. Мовляв, немає з ким у
карти перекинутися, а місцеве українське жіноцтво виявилося не таким
зговірливим, як того хотілося тодішньому підполковнику. А як вам потуги
увічнення в Бобринці затятого «друга» України Льва Троцького?
Найколоритнішою сторінкою козацьких дій на території Московії у часи
Смути був, безумовно, карколомний рейд 20-ти тисяч козаків на чолі з
гетьманом Петром Сагайдачним. Козаки оволоділи майже десятком фортець і
переможно, з великим "форсом" долучилися до війська королевича
Владислава під Москвою. Обставини підготовки та перебіг цього
блискучого походу вкотре виразно продемонстрували, якими очима козаки
дивилися на Московію та як намагалися використати фактор Московської
війни на свою користь.
На початку лютого виповнилася 91 річниця відтоді, як козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень прийняли нерівний бій проти більшовицького війська на Трубежі.
Київський обласний осередок ВГО «ТВУН» спільно селищною
радою села Вороньків, що на Бориспільщині, 24 серпня ц.р. встановили пам’ятника
на честь полеглої в бою з більшовиками на ріці Трубіж козацької Вороньківської сотні,
Переяслав-Хмельницького полку. В попередніх публікаціях ми уже інформували
тебе, шановний читачу, і про ініціаторів спорудження пам’ятної могили полеглим
вороньківцям на ріці Трубіж, Андрія Свирида і Віктора Швагруна, та їхні
митарства у владних коридорах. Зрештою, якби не добра воля Голови селищної ради
села Вороньків Заборного Ігора Михайловича та сільських депутатів, то
виготовлені пам’ятники і далі лежали б без
належного застосування як просте каміння. То ж сердечна дяка вороньківській
громаді та Ігореві Михайловичу за цей патріотичний вчинок.
У це якось важко
віриться, але факти очевидні. Нинішній директор найбільшого скансена в Європі
веде себе трохи неадекватно. Більше того, його дії починають загрожувати життю
і здоров’ю людей! Ще раз звертаємося до керівництва НАН України, якому підлягає
всесвітньовідомий музей – чи збираєтеся Ви виправляти власну кадрову помилку,
яка може стати найбільшою культурологічною катастрофою сучасності?
Є
в історії постаті, життя і діяльність яких визначальні для того чи
іншого періоду нашої минувшини. Середньовічний період часів розквіту
Галицької держави на провідну роль висунув князя Ярослава
Володимировича, якого за його державницьку мудрість назвали в народі
Осмомислом. Постать цього
галицького правителя на історичному тлі є цікавою і неординарною. Адже
це саме він на тому фундаменті, що заклав його батько Володимирко, звів
міцну і сильну споруду своєї держави — держави мирної, стабільної,
військово незалежної і дипломатичної. У цьому і є велич Осмомисла, бо,
погодьтеся, в ті часи, коли визначальну роль у суспільних відносинах
відігравала сила, поставити на перше місце розум могла тільки людина
непересічна, харизматична.
Наприкінці
грудня минулого року у Кіровоградському
літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого пролунав
телефонний дзвінок зі Словенії. Іван Гвать – словацький
публіцист українського походження, один із кращих фахівців з
проблем української меншини Словаччини та Польщі, кореспондент
«Радіо Свобода», дізнавшись про архівні розвідки науковців музею
стосовно місця, дати народження, а також учнівства в
Єлисаветградському земському реальному училищі Ольгерда-Іполита
Бочковського (на знімку), пообіцяв надіслати до міста юності
нашого славного земляка добірку матеріалів, які висвітлюють його
життєвий шлях та науково-публіцистичну спадщину. Невдовзі до
нашого музею надійшов пакет з окремими працями О.-І.
Бочковського, а також статтями Івана Гватя, присвяченими цій
видатній особистості.
Геннадій Іванущенко: «Ідеш по історії, як по кладовищу, а мали б ходити, як по храму…»
Геннадій Іванущенко презентує нову книгу. Останніми роками такі події
за його участі відбувалися постійно. І якщо на Сумщині запитаєте
найвідоміших краєзнавців, то його ім’я назвуть серед перших.
Ми домовлялися про інтерв’ю з паном Геннадієм як директором
Державного архіву Сумської області. Сьогодні вже є подання
облдержадміністрації та відповідне погодження голови Держкомархіву
комуністки Ольги Гінзбург про його звільнення. Це теж стало предметом
нашого спілкування. Але спочатку – про нову книгу «Інакодумство на
Сумщині».
Всё дальше и дальше от нас трагические события русской революции. Но
они остаются в национальной памяти, и споры по ним по-прежнему
животрепещущи. Более того, по прошествии многих десятилетий взгляды
участников этих споров часто мало чем отличаются от взглядов их
предшественников, непосредственно переживших кровавый русский излом
начала ХХ века. Некоторые из этих взглядов, впрочем, не выдерживают
проверки фактами. Поэтому представляется важным избавляться от легенд о
русской революции, навеянных политическими пристрастиями сторон.
Поволі повертаються із небуття цікаві факти нашої історії та знаки
козацької епохи краю. Нині поставлено прекрасний пам’ятник козакові,
яким по суті є Іван Сірко в Торговиці, де він перебував тривалий час,
відмічені пам’ятними знаками села Бірки, куди неодноразово приїздив
Богдан Хмельницький, та Цибулевому, де загинув гайдамацький ватажок
Марко Мамай, ім’ям якого названий Мамаїв Яр.
Парк "Київська Русь" село Копачі Обухівського
району Київщини. Фестиваль "Билини Стародавнього Києва". 500
реконструкторів з 5 країн. 1000 учасників. Яскраве шоу.
Звичайно, у парку дуже не вистачає музеїв...
Фест - єдиний такого плану у СНД!
Відвідайте Копачі!
Здається, у справі „дегероїзації” Героїв України,
яку ми спостерігали з весни цього року, поставлено крапку. Судова влада
за каденції Президента Януквовича повелася цілком прогнозовано. На
радість українофобам одразу скасувала Укази Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України
найвидатнішим борцям за Незалежність Держави Степанові Бандері та
Романові Шухевичу, і край. Доволі наївними були сподівання патріотів, що
на тих же формальних підставах (Бандера та Шухевич, як визнав суд, не
були громадянами України, а тому не можуть бути її героями) вдасться симетрично позбавити звань Героїв осіб, які також не мали жодного стосунку до України, а якщо й боролися, то за тоталітарно-злочинну радянську владу.
Такої божевільної
історії у нас ще не було! Хоча за десять років у музейній журналістиці, куди тільки не потрапляли! Ми вже давно не шукаємо
пригод – вони самі знаходять нас. Видумати такий сюжет – неможливо. Події відбуваються
щодня у реальному часі. І якщо мої читачі, зручно вмостившись перед компом,
сприймають ці статті як щось пригодницько-фантастичне, то мені доводиться це
все проходити. Енергетика тут надпотужна. У непідготованих людей натурально
«рве дах». Нас поки рятує досвід, легкий професійний цинізм та гумор. Без
гумора міжнародних розслідувань краще не починати! Бо теми аж занадто серйозні…
Козаки-бугогардівці у День Незалежності
здійснили святкову подорож місцями боів за незалежність у степовому краї.Предметом уваги стали могили борців та
місцябойових дій козаків-холодноярців.
Ще двадцять років тому на ці сторінки української історії було накладене табу.
Наші політики і високоурядовці не тільки є "слугами народу" і
представляють наші власні інтереси, але й свої:дбають про власний імідж.
То не тільки одяг, престижні авто, розкішні дачі, твори мистецтва. От
непогано мати, як у дворян позаминулого століття, іменний герб.
Подаю частину статті Інни ПУКІШ-ЮНКО "Донецький витязь в тигровій шкурі" в газеті "Високий Замок".
Наприкінці
грудня минулого року у Кіровоградському
літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого пролунав
телефонний дзвінок зі Словенії. Іван Гвать – словацький
публіцист українського походження, один із кращих фахівців з
проблем української меншини Словаччини та Польщі, кореспондент
«Радіо Свобода», дізнавшись про архівні розвідки науковців музею
стосовно місця, дати народження, а також учнівства в
Єлисаветградському земському реальному училищі Ольгерда-Іполита
Бочковського (на знімку), пообіцяв надіслати до міста юності
нашого славного земляка добірку матеріалів, які висвітлюють його
життєвий шлях та науково-публіцистичну спадщину. Невдовзі до
нашого музею надійшов пакет з окремими працями О.-І.
Бочковського, а також статтями Івана Гватя, присвяченими цій
видатній особистості. 
ни Стародавнього Києва". 500
реконструкторів з 5 країн. 1000 учасників. Яскраве шоу. 
